Події

🇺🇦 Північноатлантичний альянс офіційно долучив Військово-морські сили України до системи управління з'єднаннями НАТО з ліквідації мінної небезпеки на морі.

Відтепер Україна має підтверджену Альянсом здатність здійснювати командування та управління підпорядкованими багатонаціональними силами, взаємодіяти на рівні до Постійної протимінної групи НАТО включно — а також виконувати весь спектр місій протимінної боротьби на морі.

Подробиці: https://www.pravda.com.ua/news/2026/07/24/8045660/

Поляки не хочуть повертати до Львівського історичного музею картину XVI ст. із зображенням Роксолани.

22 липня 2026 року Львівський історичний музей отримав від Музею Центрального Помор’я у Слупську повідомлення про подання до суду Республіки Польща заяви щодо забезпечення позову стосовно двох музейних предметів із колекції українського музею, зокрема «Портрет Роксолани» невідомого художника XVI століття.

Картини належить до державної частини Музейного фонду України та перебувають у Польщі виключно на умовах тимчасового експонування в межах міжнародного виставкового проєкту «Пограниччя Європи. Зі скарбниці Львівського історичного музею».

Всього до складу виставки входять 605 музейних предметів, які були передані для експонування відповідно до чинного законодавства України та міжнародних музейних процедур.

https://www.facebook.com/lviv.historical.museum/posts/pfbid02KiUrTc7oLTmAY4ReaKURikYua2d2ZWQuKDFdc6h17ViuhzsuPhgporY98KaJ4b1Yl

Вони могли місяцями не бачити дому. Проходили тисячі кілометрів без карти, без асфальту й без двигуна. І саме завдяки їм Україна не залишалася без найціннішого товару свого часу — солі.

Коли сьогодні ми бачимо колону вантажівок на трасі, то рідко замислюємося, що українські «далекобійники» існували ще кілька століть тому.

Їх називали чумаками.

І це була не просто професія.

Це був спосіб життя, який вимагав неймовірної витривалості, сміливості, кмітливості та підприємницького хисту.

Перші письмові згадки про чумаків з’являються у XVII столітті, хоча сам промисел виник значно раніше. Найбільшого розквіту він досяг у XVIII — першій половині XIX століття, коли тисячі українців регулярно вирушали в далекі торговельні подорожі.

Головним товаром була сіль.

Сьогодні вона коштує копійки, але кілька століть тому була справжнім стратегічним ресурсом. Без неї було майже неможливо зберегти м’ясо, рибу, сир чи овочі. Від запасів солі залежало, чи переживе родина зиму.

Саме тому чумаки вирушали по неї до Криму, чорноморських лиманів і солеварень Прикарпаття.

Дорога займала багато тижнів, а іноді й кілька місяців.

Назад вони поверталися з важкими мажами, навантаженими десятками мішків солі. Один великий віз міг перевозити майже дві тонни вантажу.

Але чумаки возили не лише сіль.

Із півдня вони привозили сушену та солону рибу, а назад везли зерно, борошно, мед, віск, деревину, тканини, ремісничі вироби та інші товари.

Фактично саме вони створили одну з найефективніших торговельно-транспортних систем на українських землях.

Їхні маршрути з’єднували Поділля, Полтавщину, Наддніпрянщину, Слобожанщину, Запоріжжя, Галичину, Причорномор’я та Крим.

Чумаки їхали не поодинці.

Вони збиралися у великі валки, які іноді налічували понад сотню возів і розтягувалися на кілька кілометрів.

На чолі стояв отаман.

Він знав дороги, місця, де можна знайти воду, домовлявся про торгівлю, вирішував суперечки й відповідав за життя всіх учасників подорожі.

Фактично це була справжня логістична компанія XVIII століття.

У кожного були свої обов’язки.

Одні доглядали волів.

Інші лагодили мажі.

Хтось відповідав за продукти.

Хтось чергував уночі.

Адже степ був небезпечним.

Напади розбійників траплялися регулярно, тому валка мала сувору дисципліну й була готова захищати себе та свій товар.

Головною силою чумацької справи були воли.

Вони не могли бігти швидко, зате були надзвичайно витривалими. Спокійно долали сотні кілометрів, тягнули важезні вози, витримували спеку й нерівні степові дороги.

Кожен чумак добре знав своїх тварин.

Їх годували першими, берегли й часто давали їм імена.

Втратити пару волів означало втратити майже весь свій статок.

Існує красива народна легенда, що саме чумаки дали назву Чумацькому Шляху — світлій зоряній смузі на нічному небі. Кажуть, вона допомагала мандрівникам не збитися з дороги під час нічних переходів. Чи справді саме так виникла ця назва, історики достеменно не знають. Але ця легенда настільки міцно закріпилася в українській культурі, що живе вже багато поколінь.

Та, мабуть, найбільша цінність чумаків була навіть не в товарах.

Вони були живим зв’язком між різними куточками України.

У той час, коли не існувало газет, радіо чи інтернету, саме чумаки привозили новини.

Вони розповідали про врожаї, війни, ярмарки, ціни, політичні події, знайомили людей із новими словами, піснями, легендами та звичаями.

Для багатьох віддалених сіл вони були єдиним джерелом інформації про світ за сотні кілометрів.

Недарма чумацькі пісні стали окремою сторінкою українського фольклору.

У них звучить усе: довга дорога, туга за домом, небезпека, дружба, любов і мрія щасливо повернутися до рідної оселі.

Занепало чумацтво не через те, що чумаки стали непотрібними.

У другій половині XIX століття почалося стрімке будівництво залізниць.

Потяги перевозили більше, швидше й дешевше.

Світ змінився.

Але пам’ять про чумаків залишилася.

Сьогодні ми пишаємося сучасною логістикою, міжнародними перевезеннями та транспортними компаніями.

Та задовго до появи автомобілів українці вже створили власну систему далеких маршрутів, охорони вантажів, торговельних караванів і постачання.

Без двигунів.

Без асфальту.

Без GPS.

Лише дерев’яна мажа, пара могутніх волів, зоряне небо над головою — і люди, які знали дорогу через увесь український степ.

Чумаки були не просто перевізниками.

Вони були людьми, які століттями зшивали українські землі дорогами, торгівлею, новинами й людськими зв’язками. І саме тому вони назавжди залишилися одними з найяскравіших символів української історії.

🇺🇦 Якщо вам цікаві маловідомі сторінки справжньої історії України — підписуйтеся. Попереду ще багато дивовижних історій, якими варто пишатися.